Олена Луцька, засновниця і натхненниця медичного бренду «Лама Лу», лікує пацієнтів, керує трьома клініками (і готується відкривати четверту), навчається когнітивно-поведінкової терапії низької інтенсивності (нещодавно отримала сертифікат із психічного здоров’я дітей та молоді за методами КПТ). А ще пише і читає книжки, саджає рослини і захопилася розведенням кіз. Ми поговорили з Оленою про все це — а ще про те, як вона відпочиває і де шукає натхнення для усіх цих справ.

Інтерв’ю було вперше опубліковане у віснику «InfoЛама» №6 (8) від 31 липня 2025 року.

«Ми допомагаємо зробити батьківство легшим і ростити дітей щасливими»

Олено, розкажіть, будь ласка, що ще нового у «Ламі Лу».

Ми посилюємо психіатричну діагностику. У нас уже був тест на РДУГ у дітей. Тепер ми запартнерилися з центром із Харкова, і вони на нашій базі проводять ADOS — це золотий стандарт діагностики спектру аутизму. Будемо також впроваджувати тестування на інтелект. Плюс всі наші педіатри та неврологи роблять скринінг розвитку. Ми завжди стоїмо на тому, що допомогти родині — це не просто полікувати малюку шмарклі. Це комплексний підхід. Ми допомагаємо зробити батьківство легшим і ростити дітей щасливими, а це не тільки про фізичне здоров’я. Тому багато уваги приділяємо розвитку, наші фахівці постійно цього навчаються. 

Також ми постійно розширюємося у плані допоміжних спеціалістів. Бо діагностувати — це добре, але що далі? Тому у нас консультують найкращі поведінкові терапевти і будуть ще заняття, є нейропсихологи. І не забуваємо про батьків. Бо здоров’я родини — це не тільки здоров’я дитини. У нас є психіатриня та психотерапевтка для дорослих. Ми допомагаємо комплексно.

А ще ми зараз розширюємо компетенції з дитячого годування. У нас є дієтологиня, потужна експертна гастроентерологія, Я нещодавно також їздила на конференцію SOS Approach to Feeding — вона присвячена допомозі дітям з розладами годування. Ми працюємо і у цьому напрямку теж, тому що таких запитів дуже багато. 

Що можете розказати про нову — четверту — клініку на Позняках?

Вона точно буде (посміхається). Усі мені кажуть, що я збожеволіла, мовляв, подивися, кругом обстріли, усі виїжджають. І так, я, з одного боку, боюся. А з іншого, люди просять, пацієнти хочуть, і ми відчуваємо, що це все одно на часі, як би там не було. Ми знайшли хороше приміщення і, сподіваємося, найближчим часом уже зможемо відкритися. 

«Книжкою «Перший рік турботи та любові» ми хотіли підтримати батьків»

У вас із вашою співавторкою, Тетяною Логвиненко, нещодавно вийшла друга книжка. Що і кому ви нею хотіли сказати?

Назва говорить сама за себе — «Перший рік турботи та любові. Як подбати про себе та малюка після народження». Ми хотіли підтримати батьків. Бо коли народжується дитина, це досить сильно змінює все. Люди часто думають, що діти — це такі самі дорослі, тільки маленькі. І таке очікування може сильно грати проти них. Бо все відбувається абсолютно не так. Нормальні речі можуть виглядати дуже страшно. А те, що потребує швидкого втручання, може взагалі не звертати на себе увагу. Ми хотіли дати цю інформацію. Адже розуміння того, що відбувається, передбачуваність подій, розуміння алгоритмів дій за тих чи інших ситуацій сильно зменшують тривожність. Тривожитися за дітей — це нормально. Усі батьки хвилюються за дітей. Але що менше це забиратиме сил, то більше їх лишатиметься на радість. 

Плюс ми хотіли дати розуміння дуальності почуттів і станів, коли з’являється дитина. Для мене колись стало дуже великим відкриттям, що все це можна відчувати одночасно — і любов, і втому, і злість на дитину насправді. Це все у нормі. Дуальність може замикатися у коло: «Я ж так хотіла цього малюка. Чому я тривожуся, не можу спати і взагалі не почуваюся щасливою при цьому, почуваюся поганою мамою?» Коли не розумієш, що це здатне існувати одночасно, можна втягнутися у воронку провини. 

Ми дуже багато у книзі торкалися саме розуміння себе, думок, емоцій. Зробили окремий розділ, бо розуміємо, що часто батьки можуть спеціальну літературу з цього приводу і не почитати. А це розуміння може полегшити ментальний стан і сильно зменшити тривогу.

Другу книжку писати легше було, ніж першу?

Ні. Особисто для мене це було навіть складніше, ніж під час роботи над «Мамо, тату, не хвилюйтеся!». Але Тетяна, моя співавторка, взяла на себе багато організації. Я вважаю, ми їй завдячуємо тим, що ця книжка вийшла. Ми змінили формат роботи, і цей для мене оптимальніший. У мене стало менше письма, ми додали розмови, інтерв’ю, а потім вже редагування. У цьому так, було легше.

Вже маєте подальші плани? 

Ми хотіли б написати про підлітків, бо діти, про яких йшлося у першій книжці, входять у передпідлітковий вік, а хтось уже й у підлітковий. Є запит від наших читачів, що немає об’єктивної медичної інформації про підлітків, а її дуже хотілося б мати. І ще багато всіляких ідей є, але про них рано говорити — ще треба обдумати. 

«Я намагаюся змінювати діяльність на те, що мені приємно і дає результат»

Що вас надихає на роботу, навчання, підтримку?

Мене дуже надихають тварини — всякі різні. Коли б не стала педіатром, то стала б ветеринаром, я певна. Якби я могла працювати і жити в зоопарку, це була б просто мрія, мабуть. Тварини цікавили мене завжди. Я люблю їх вивчати, взаємодіяти, і окремо цікаво досліджувати нових для мене. Коти і собаки досить звичні, я знайома з ними з дитинства. А от кози — космічні істоти. Я їх для себе відкриваю щодня, і вони щодень стають цікавіші.

Кози прив’язані до людини, але при тому хитрі і використовують все у власних інтересах. Дуже розумні. Коза може вхопитися за гілку і потрусити її, щоб впали яблука. Або такий приклад. Часом козам треба давати соду, і вони її зазвичай люблять. А моя коза Лілі — ні. Кози також дуже люблять хліб, тому я беру шматочок, насипаю зверху соду і даю козі. Вона бере хліб у зуби, трусить головою, щоб сода осипалася, і їсть. А ще кози знають свої імена. Це величезне джерело натхнення для мене. І цей звук, коли вони жують… Усе це дуже заспокоює. 

Це і є для вас ідеальний відпочинок?

У мене взагалі проблема з тим, щоб відпочивати (сміється). Бо коли відпочиваю, зразу здається, що я нічого не роблю, а треба щось же робити. Я вчилася у терапії відкладати роботу. Раніше для мене відпочинок наставав тоді, коли організм від виснаження на тиждень вмикав мігрень. Довелося навчатися дозволяти собі передихнути ще до того, як весь цей жах почнеться. 

Нещодавно я була у відпустці, і у мене було багато планів. Збиралася якісь речі зробити з навчання, почитати суперкорисні книжки. Але зрозуміла, що насправді мені хочеться робити нічого або щось справді приємне. Пасти кіз, лежати у гамаку, читати щось не по роботі чи навчанню. Ось читала про Трипілля¹, бо відпочивала якраз у селі в тих краях. Далі у планах «Біологія поведінки» Роберта Сапольські² та «Ефект Люцифера» Філіпа Зімбардо³. Це те, що мене зараз цікавить про людей. 

А ще я намагаюся змінювати діяльність на те, що мені приємно і дає результат. Люблю вчитися нового і досліджувати сфери, яких раніше не торкалася. Я міська дитина, тож щось посадити, виростити, пасти і доїти кіз — це якраз такі активності. Для мене у цьому багато життя і радості.

1. «Трипілля. Спочатку була глина», Владислав Чабанюк, «Віхола», 2025
   Владислав Чабанюк — історик та письменник, директор заповідника «Трипільська культура». У книжці автор розповідає про давню культуру, яка колись існувала на території сучасної України. Це захоплива історія про те, ким були трипільці, де жили, що їли — і чому робили посуд на колесах. ↩︎
2. «Біологія поведінки. Причини доброго і поганого в нас», Роберт Сапольські, «Наш формат», 2021
   Роберт Сапольські — відомий вчений, американський нейроендокринолог, професор біології, нейронауки і нейрохірургії у Стенфордському університеті. У цій книжці він міркує про природу людської агресії, конкуренції та насильства та те, що формує таку поведінку. А це і про гормони, і про соціальну взаємодію, і про спадковість. ↩︎
3. «Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло», Філіп Зімбардо, Yakaboo Publishing, 2024
   Філіп Зімбардо — відомий американський психолог, професор Стенфордського університету. Автор відомого Стенфордського тюремного експерименту, який розвивався настільки неочікувано, що його припинили достроково. Книжка побудована навколо результатів експерименту. Філіп Зімбардо міркує про те, що штовхає людей на жорстокість і насильство, а також про те, як на це впливає нав’язана соціальна роль. Експеримент ліг в основу однойменного фільму, що його режисер Кайл Патрік Альварез зняв 2015 року. ↩︎