Олена Луцька — педіатриня, інфекціоністка, авторка книжок для батьків та засновниця бренду «Лама Лу». Вона переконана, що сучасний пацієнт здатний бути для лікаря партнером, має цілковите право попросити лікаря дати більше інформації чи засумніватися у його словах. А хороший лікар має відповісти на питання і говорити із пацієнтом на рівних, без зверхньості, що так добре знайома усім, хто стикався з радянською та пострадянською медициною. Ми розпитали Олену про те, навіщо пацієнтові знати більше, де шукати інформацію та як тривожитися продуктивно. А ще дізналися, про що її нова книжка.

Інтерв’ю було вперше опубліковане у віснику «InfoЛама» №1 (1) від 12 листопада 2024 року.

Яку мету пацієнт має ставити перед собою, коли шукає якусь інформацію?

Знання не має бути цінним саме по собі. Воно потрібне, щоб досягти мети — допомогти лікарю та пацієнту якнайкраще спрацювати для останнього. Немає цінності у тому, щоб вивчити назубок цілу медичну енциклопедію. Важливо отримати знання, яке допоможе пацієнту разом із лікарем прийняти зважене, інформоване, найкраще для себе рішення щодо того чи іншого питання здоров’я.

Навіщо лікарю освічений пацієнт? Адже вони фактично стають конкурентами за особливе, унікальне знання.

Божественне сяйво лікаря — це постсовковий шлейф, який ми досі несемо. У мене в університеті були викладачі, які крохмалили височенні ковпаки, не могли з ними пройти у двері. Це вони таким способом вивищувалися над студентами. Кажуть, таке досі буває. Певно, за часів Авіценни лікарські знання справді передавалися із вуст у вуста. А зараз вони доступні. Є багато джерел, багато інформації. Її подають десь простіше, десь складніше — людина з будь-якою підготовкою може знайти для себе підходяще джерело.

Лікар більше не є носієм унікального знання. Він має освіту, експертизу, систему. Але він не головний у цій історії. Насправді пацієнти, які мають хронічні захворювання, особливо рідкісні, прожили з ними багато років, можуть знати більше за лікаря. Плюс пацієнт експерт у якості свого життя, а лікар — у медичному знанні. Між ними не має бути конкуренції. Їм найкраще співпрацювати, об’єднати експертизи. 

Як пацієнту знати більше?

Це залежить від того, чого пацієнт хоче. До речі, якщо він каже: «Скажіть мені, що зробити, і я зроблю», це теж нормально. Але річ у тім, що багато є лікарів, які не про науку. Тож у наших широтах корисно орієнтуватися у питанні, щоб упізнавати таку ненауковість. Варто читати джерела. Важливо, щоб вони не були з україномовного сегменту Інтернету, про російськомовний, природно, не кажу взагалі. Варто читати англомовні джерела, і найкраще — інформацію від великих лікарень, національних організацій, що займаються охороною здоров’я. Це дає певну гарантію якості знання, бо в англомовному сегменті теж трапляються джерела неякісні. 

Важливо також знайти лікаря, з яким можна радитися, у якого не страшно спитати, зокрема й якщо маєте певні сумніви. Можна попросити його надати більше інформації, щоб ви могли дізнатися більше. Хороший лікар це зробить. Позиція «Я тут головний, я вирішую» у будь-якій формі — червоний прапорець.

Знання — це про контроль. З їхньою допомогою люди часто намагаються заспокоїти свою тривогу. Як пацієнтові зрозуміти, він навчається чи тривожиться?

Знати більше, отримати другу альтернативну думку — це нормально. Особливо якщо попереду серйозне лікування чи, наприклад, операція. Але коли ця думка сьома, десята, коли думки повторюються, а людина продовжує консультуватися, це тривожний дзвіночок. Так само коли одні аналізи вже нормальні, а людина здає далі. Буває, люди шукають лікаря, котрий призначить те, про що вони прочитали. Десятеро не призначили, то, можливо, призначить одинадцятий. Якщо щось подібне відбувається, можливо, час попрацювати із тривогою, а не із станом, що спонукає на пошуки.

Олено, ви нещодавно закінчили роботу над другою книжкою. Про що вона і навіщо?

Ця книжка про перший рік життя малюка, називається «Перший рік турботи та любові». Ми із співавторкою, Тетяною Логвиненко, написали її для того, щоб підтримати молодих батьків, які виховують малюків зараз, у війну, у цей неймовірно складний час. Ця книжка, як і наша перша, «Мамо, тату, не хвилюйтеся!» — компіляція відповідей на найчастіші питання пацієнтів. Наші книжки — це не посібники з лікування. Вони нормалізують стани і визначають тривожні симптоми, коли вже дійсно треба до лікаря. Передбачуваність дій заспокоює людину. Наші книжки дають спокій, розуміння, що відбувається, і маршрут, куди звертатися за потреби. Плюс у другій книзі, як і в першій, ми дали посилання на перевірені джерела, де читачі можуть дізнатися більше. 

Наша уява часто малює демонів там, де їх немає. Якщо не знати, що це не демон, вона, найімовірніше, творитиме катастрофічні картини майбутнього. Особливо коли це стосується здоров’я, а найбільше — дітей. Бо тривожитися за дітей у природі батьків. 

Знання — це спосіб обробити тривогу, зробити її продуктивною. Така тривога спонукає до того, щоб діяти — рятувати себе чи нащадків. А непродуктивна тільки виснажує. Наші книжки для того, щоб непродуктивної тривоги ставало менше, а продуктивна виникала, коли це дійсно потрібно.