Юлія Козарчук — педіатриня, імунологиня та фахівчиня із дитячого сну у клініках «Лама Лу». Про те, чому вибрала саме ці напрями, Юлія відповідає коротко і однаково: було одночасно складно та цікаво. А ще хотілося допомагати дітям та родинам. Розпитали у лікарки про все це, про імунологічну конференцію у Марселі та про найголовніші бажання до зимових свят.
Інтерв’ю було вперше опубліковане у віснику «InfoЛама» №1 (3) від 13 січня 2025 року.
Юліє, у педіатрії багато напрямів. Чому ви вибрали імунологію?
Тому що це складно. Я від початку хотіла потрапити у місце, де треба буде розбиратися у непростих випадках. Ще з інтернатури та у перші роки у педіатрії я працювала у стаціонарі, де були діти з досить складними патологіями. Імунологія приваблювала мене тим, що була неясною, незрозумілою, і я поставила собі за мету, що хочу у цьому розібратися. А ще імунологи дуже розумні люди. Мої вчителі, ментори, у яких я навчалася, — я неймовірно ними захоплююся. Це надзвичайні люди у суперскладній спеціальності.
А ще діти з первинними імунодефіцитами, з імунними дизрегуляціями — складні у лікуванні діти. Імунологія в Україні не на найвищому рівні. Тут багато всього відбувається. Але ми досі, на жаль, не можемо проводити неонатальний скринінг на всі первинні імунодефіцити. Ми не можемо у короткі терміни пересаджувати кістковий мозок, хоча у нас хороші імунологи та гематологи, і це дуже багато. Тому я пішла в імунологію заради пацієнта. Хочеться бути частинкою того, що може наблизити дитину з тяжкою хворобою, родину, яка переживає важкий період, до здійснення мрії, до лікування, до того, щоб загалом покращити їхнє життя.
Що найважливіше батькам треба знати про імунітет дітей?
Хворіти — це нормально. Тому що це теж про створення імунітету. Діти народжуються з вродженим імунітетом, він називається неспецифічним. Згодом формується специфічний, або адаптивний. Це відбувається тільки через щеплення чи хворобу. Інших способів не існує.
Коли людина зустрічається з якимось збудником — вірусом чи бактерією — імунна система реагує на нього, і ця реакція проявляє себе високою температурою, нежитем, кашлем тощо. Те, що ця реакція є, означає, що імунна система працює, її клітини прийшли атакувати ворога. Хвороба свідчить про те, що всі процеси, які мають відбуватися в організмі, таки відбуваються.
Якщо у людини — дорослого чи дитини — будь-яка хвороба блискавично, за хвилини чи години, закінчується стаціонарним лікуванням, реанімацією, це дійсно свідчить про проблему. Але якщо ступінь перебігу захворювання середній, діти можуть лікуватися вдома симптоматично, це абсолютна норма, і вони отримують специфічний імунітет.
Ви ще займаєтеся дитячим сном. Що для вас найцікавіше у цьому?
Ця тема мене захоплює. У мене за спиною американська школа, українська школа, трирічний досвід. І останні півроку-рік я справді почала отримувати величезне задоволення від роботи. Спочатку було надскладно, зараз теж буває непросто. Але досвід дає своє, зокрема і в тому, щоб працювати із незвичайними випадками. Наприклад, коли у режимі повний хаос, батьки взагалі не розуміють, коли вкладати дитину, і вона має ще додаткові суперсильні асоціації на сон. Наприклад, засинає не просто із сильним білим шумом, а з пилососом, під витяжкою чи коли у ванній бурхливо тече вода.
Ситуації бувають дуже різні. Якщо говорити про дітей однієї вікової категорії, наприклад, 7—9 місяців, то фізіологічні норми будуть приблизно однаковими. Але якщо взяти кілька родин із дітьми віком 8 місяців, у них будуть зовсім різні проблеми і питання. Це теж головоломка, і вона дуже цікава для мене. А найбільше мотивує, коли батьки кажуть: «Вау, ми спимо супер». Коли мама не спала, вже має симптоми депресії і тривожності, а налагодження сну покращує її материнство та усі сфери життя.
Ви нещодавно виграли грант на імунологічне навчання у Марселі. Розкажіть, як це було.
Це був грант Всеукраїнської асоціації дитячої імунології, стипендія імені Лариси Костюченко — професора-імунолога, яка вже, на жаль, не з нами. Асоціація започаткувала цю стипендію на підтримку молодих імунологів. Грант був цільовим — його виділяли на участь у конференції Європейського товариства з первинних імунодефіцитів, ECID. Я подала заявку на цей захід, хоча ще не знала, чи можу поїхати, бо це досить недешево. ECID повідомили, що затверджують мою доповідь про клінічний випадок. В асоціації про це знали, і фактор участі зіграв свою роль разом із мотиваційним листом, а також тим, що я регулярно беру участь в імунологічних консиліумах. Раз на два тижні ми збираємося і обговорюємо клінічні випадки. Тож я отримала цей грант і поїхала на навчання. Воно тривало чотири дні.
Що для вас стало найціннішим у цій поїздці?
Я побачила, що маю куди рости. Що і через десятиліття мені не буде сумно і нудно. Імунологія розвивається, щороку відбувається щось нове. Регулярно відкриваються нові гени. Багато складних випадків довго лишаються без відповідей, поки не відкриють щось нове чи не винайдуть новий метод обстеження або лікування. Я побачила, скільки такого невідомого ще треба відкрити і скільки треба принести в Україну — нам теж є куди рости. Це суперважко, я знаю зовсім мало з того, що можу знати. Але знаю також, що цей шлях буде дуже цікавим і я ніколи не сидітиму на місці.
Юліє, це інтерв’ю вийде на початку січня. Що ви хотіли б побажати у новому році собі та спільноті читачів?
Насолоджуватися сьогоднішнім днем і дякувати за нього. Бо часи, у які ми живемо, складні, і яким буде новий рік, невідомо. Хочу побажати миру, спокою і перемоги. Бути вдячними собі за те, що ми залишаємося ментально здоровими настільки, наскільки можливо. Що здатні функціонувати, робити свою справу, виховувати дітей, допомагати іншим, приносити податки країні, якій теж складно, донатити. Дякувати захисникам — це найголовніше. Ще хотіла б побажати, щоб наступний рік був спокійнішим для нас усіх і щоб ми дочекалися якомога більше дівчат та хлопців із фронту. І звісно, здоров’я — дорослим та дітям.
